Палац Любомирських у Рівному був однією з найвизначніших архітектурних споруд історичної Волині. Зведена у XVIII столітті на місці давнішого замку, князівська резиденція поєднувала барокову монументальність, витончені архітектурні деталі та мальовничий палацово-парковий ансамбль із водоймами, мостами, скульптурами й декоративними спорудами. Протягом кількох поколінь князів Любомирських палацовий комплекс змінювався, а навколишній парк став однією з головних прикрас міста. Проте занепад резиденції, пожежа 1927 року та подальше руйнування за радянської влади призвели до втрати пам’ятки. Сьогодні про колишню велич палацу нагадують старовинні листівки, історичні описи, архівні креслення, окремі споруди колишньої садиби та сучасні 3D-реконструкції, які допомагають уявити вигляд Рівного минулих століть.
Історія палацу Любомирських у Рівному
Макет центральної частини Рівного у XVIII столітті
Історія палацу Любомирських починається задовго до появи самої резиденції. Наприкінці XV — на початку XVI століття княгиня Марія Несвицька, яку також називають Марією Рівненською, заклала на острові серед заболочених рукавів річки Усті замок. Його розташування мало оборонні переваги: природні водні перешкоди ускладнювали доступ до укріплення, а земляні вали забезпечували додатковий захист. Пізніше місто та замок перейшли до інших власників, серед яких були князі Острозькі. У XVII столітті споруда пережила руйнування, а 1694 року давній замок остаточно занепав. На його залишках згодом постала нова резиденція, яка змінила архітектурний і суспільний образ Рівного.
У 1723 році Рівне стало власністю князя Єжи-Александра Любомирського. Його родина належала до впливових магнатських династій Речі Посполитої та володіла великими земельними маєтностями. Любомирські не обмежувалися утриманням міста як приватного володіння: вони розбудовували резиденцію, підтримували церковне будівництво та сприяли розвитку міського середовища. Палац зводили впродовж кількох десятиліть, використовуючи частину давніх фундаментів. Будівельні роботи, розпочаті за Єжи-Александра, продовжив його син Станіслав. До 1738 року сформувалася основа нової князівської резиденції, хоча її архітектурний вигляд і надалі змінювався.
Особливого розквіту палацово-парковий ансамбль досяг у другій половині XVIII століття, коли його впорядкуванням займалися наступні представники родини. Князь Юзеф Любомирський приділяв значну увагу благоустрою резиденції та оздобленню її приміщень. За його часів у палаці працювали художники, які створювали стінні розписи й портрети, а навколо головної будівлі облаштовували парк. Резиденція була не лише приватним житлом, а й місцем аристократичного громадського життя, де демонстрували статус родини, її культурні інтереси та зв’язки з європейською аристократичною традицією. Водночас масштабні витрати на впорядкування маєтку, за відомостями краєзнавців, стали одним із чинників фінансових труднощів Юзефа.
Палац був центром великого господарського й розважального комплексу. Його оточували парк, допоміжні будівлі, декоративні павільйони та водойми, а окремі ділянки палацової території сполучали мости. Історичні описи згадують китайський куточок із пагодою, споруди, стилізовані під пам’ятки різних країн, оранжерею та штучний вулкан, що мав імітувати виверження Везувію. Такі незвичайні елементи відповідали смакам європейської аристократії XVIII століття, яка цінувала ландшафтні композиції, екзотичні мотиви та інженерні курйози. Палацово-парковий ансамбль Любомирських був значно масштабнішим за головну будівлю й охоплював велику частину тодішнього Рівного.
На початку XIX століття родина поступово відійшла від старої резиденції. У 1840 році Фридерик Любомирський придбав інший маєток — «палацик на Гірці», де надалі жив із родиною. У 1844 році старий палац передали Рівненській гімназії, проте навчальному закладу бракувало коштів на його утримання, і зрештою будівля повернулася до власників. Відсутність систематичного догляду прискорювала її занепад. Колишня князівська резиденція, яка колись була символом добробуту й престижу міста, поступово втрачала практичне значення та перетворювалася на занедбану історичну споруду.
Архітектура та інтер’єри князівської резиденції
Палац Любомирських на початку XX століття
Палац Любомирських був мурованою двоповерховою спорудою, зведеною на основі давнішого укріплення. Його первісний архітектурний задум належав до доби бароко, для якої характерні монументальні об’єми, виразна симетрія, контраст центральної частини та бічних крил. Композиція будівлі була організована навколо головного корпусу й двох флігелів, розташованих обабіч нього. Разом вони утворювали відкритий із північного боку парадний простір — курдонер. Така схема надавала резиденції урочистого вигляду й підкреслювала центральне положення головного фасаду.
Важливою особливістю палацу були його пропорції. Центральний корпус візуально домінував над двоповерховими флігелями завдяки вищому цоколю та мансардному даху. Фасади членувалися пілястрами, а вікна групувалися попарно, ритмічно організовуючи великі площини стін. Особливу увагу привертали наріжні контрфорси зі складним профілюванням, декоративними картушами та вазоподібними завершеннями. Ці елементи поєднували конструктивну виразність із витонченим скульптурним декором, характерним для пізнього бароко та рококо. Така пропорційність, пластичність фасадів і взаємозв’язок окремих частин робили резиденцію впізнаваною серед магнатських палаців Волині.
У 1815–1817 роках палац перебудували в дусі класицизму. Найпомітнішою зміною стало облаштування шестиколонного портика в лоджії центральної частини головного фасаду. Колонада надала будівлі більшої стриманості й урочистості, характерних для архітектури початку XIX століття. Таким чином, у зовнішньому вигляді резиденції поєдналися барокова композиційна основа, рокайльні деталі та класицистичне оформлення головного входу. Подібне нашарування стилів було закономірним для аристократичних маєтків, які перебудовували відповідно до нових естетичних уподобань власників.
Не менш важливими були внутрішнє оздоблення та мистецьке наповнення палацу. Історичні відомості засвідчують, що в другій половині XVIII століття над стінними розписами працювали італійські художники Кормароні та Віллані, а варшавський митець Лукашевич створював портрети. Однак після зникнення споруди докладно описати оформлення кожної зали, розташування меблів чи кольорову гаму інтер’єрів складно. Доступні описи та зображення не дають підстав достовірно відтворити всі деталі внутрішнього простору, тому популярні уявлення про розкішні зали палацу варто відрізняти від того, що підтверджується історичними джерелами.
З культурним життям резиденції була пов’язана родинна бібліотека Любомирських. Вона містила книги різних галузей знань, зокрема численні видання французькою мовою, популярною серед освіченої європейської аристократії XVIII століття. Частина книжкового зібрання збереглася: у Рівненському обласному краєзнавчому музеї налічують приблизно 320 примірників із бібліотеки Любомирських. Це лише невеликий залишок колишньої колекції, але він дає уявлення про інтелектуальні інтереси власників маєтку. Книги, портрети, мистецькі роботи й архітектура разом формували образ резиденції як осередку не тільки політичного впливу, а й культури.
Читайте також: Що подивитися в Рівному: головні пам’ятки міста
Руйнування палацу: як Рівне втратило історичну пам’ятку
Палац Любомирських на початку XX століття
Занепад палацу Любомирських розпочався задовго до його остаточного знищення. Після переїзду родини до інших резиденцій будівля залишилася без належного догляду. Особливо згубним стало руйнування покрівлі: без даху дощ, сніг і перепади температур поступово пошкоджували конструкції та прискорювали руйнування внутрішніх приміщень. Палац ще зберігав архітектурну цінність і міг бути відновлений, однак брак коштів та відсутність послідовної програми реставрації позбавили його надійного захисту.
Важким ударом стала пожежа 1927 року. Після неї палац повністю втратив дах, а процес руйнування значно прискорився. Попри аварійний стан, споруда залишалася відомою пам’яткою Рівного. У міжвоєнний період польські фахівці розглядали можливість її реставрації та пристосування до нової функції. Зокрема, у 1930-х роках обговорювали використання будівлі для міських установ, а в 1936–1937 роках готували конкретні пропозиції щодо відновлення споруди. Такі плани могли б зберегти палац у дещо зміненому вигляді, проте реалізувати їх не вдалося.
Після встановлення радянської влади доля резиденції була фактично вирішена. За історичними публікаціями, 1940 року палац підірвали. Цеглу та інші матеріали частково вивозили, частково розбирали для господарських потреб, а залишки споруди поступово зникали. Різні джерела по-різному визначають дату остаточного зникнення пам’ятки: Велика українська енциклопедія називає 1945 рік, тоді як інші дослідження описують розбирання решток підірваної будівлі, які тривали у наступні десятиліття.
Зникнення палацу означало втрату не лише окремої архітектурної пам’ятки. Разом із ним було знищено важливу частину історичного ландшафту Рівного: острів, старий став, систему мостів і значну частину паркового ансамблю. Не збереглося й цілісного комплексу декоративних споруд, які надавали садибі особливої атмосфери. Сьогодні дослідники змушені відновлювати його історію за архівними документами, кресленнями, старими листівками, описами мандрівників і поодинокими матеріальними свідченнями.
Де розташовувався палац Любомирських і що залишилося від нього сьогодні
Розкопки фундаменту Палацу Любомирських
Палац Любомирських розташовувався в центральній частині сучасного Рівного, на острові посеред ставу, утвореного рукавами річки Усті. До князівської резиденції вели мости, а вода відокремлювала її від навколишніх ділянок парку. Фундамент колишнього палацу розташований поблизу сучасного футбольного стадіону «Авангард», що дає змогу приблизно визначити місце, де колись височіла князівська резиденція. Сьогодні давній острів і система водойм не збереглися, тому відтворити точне первісне планування комплексу за сучасним міським ландшафтом непросто.
Парк молоді, більш відомий за неофіційною назвою «Лебединка», допомагає уявити, наскільки важливу роль у колишній садибі відігравали водойми та озеленення навколишньої території. Сучасний парк є частиною історичного простору, пов’язаного з колишнім палацово-парковим ансамблем, хоча його нинішній вигляд не відтворює повністю старовинного планування. У XVIII–XIX століттях парк мав пейзажний характер: алеї, дерева, скульптури, мости й декоративні споруди створювали послідовність різних видових композицій. Наприкінці XVIII століття парк розплановував архітектор Жан Бургіньйон, а в 1815–1817 роках його перепланував у англійському стилі паркобудівник Діонісій Міклер. Сучасна Лебединка виникла вже в радянські часи на основі історичної паркової зони.
Однією з важливих збережених споруд, пов’язаних із колишньою садибою, є старий будинок на вулиці 16 Липня, 59. Його вік краєзнавці оцінюють приблизно у два століття. Хоча споруду відносять до історичного комплексу Любомирських, первісне призначення будинку не визначене остаточно: серед версій — приміщення для охорони маєтку або споруда, пов’язана з господарським забезпеченням резиденції. У 2023 році будинок внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятку архітектури місцевого значення.
Відновити образ зруйнованого палацу допомагають старовинні листівки, малюнки та архітектурні плани. Особливу цінність мають зображення, створені в XIX столітті, зокрема роботи Наполеона Орди та літографії, які фіксують фасади, водойми й паркові композиції. Для дослідників це не просто ілюстративний матеріал: за такими зображеннями можна аналізувати пропорції корпусів, розташування флігелів, форму даху та зміни зовнішнього вигляду після перебудов. У поєднанні з архівними описами й обмірами ці джерела дають змогу наблизитися до науково обґрунтованого відтворення втраченої споруди.
Нові можливості для популяризації історії відкрили 3D-реконструкції палацу Любомирських. Зокрема, у межах проєкту «Українські палаци. Золота доба» створили цифрову модель резиденції, яка дозволяє побачити її об’ємну композицію, фасади й взаємне розташування основних частин комплексу. Подібні реконструкції спираються на історичні матеріали та наукові дослідження, але водночас залишаються візуальними інтерпретаціями: там, де документальних свідчень недостатньо, окремі деталі доводиться відтворювати на основі архітектурних аналогій.
