На думку автора, поки Кремль витрачає ресурси на війну, Пекін дедалі глибше інтегрує російські регіони у свою економічну орбіту
Президент Росії Володимир Путін, який розпочав повномасштабну війну проти України під гаслами відновлення могутності Росії, у підсумку може залишити після себе зовсім іншу спадщину – перетворення країни на економічно залежного партнера Китаю. Таку оцінку у своїй колонці для The Hill висловив науковий співробітник британського аналітичного центру Henry Jackson Society Девід Кириченко.
На його думку, війна проти України не лише виснажує військові та фінансові ресурси Росії, а й значно посилює позиції Китаю у відносинах із Москвою. Хоча Кремль продовжує демонструвати співпрацю з Пекіном як союз рівних держав, фактичний баланс сил, як вважає автор, дедалі більше схиляється на користь КНР.
Кириченко зазначає, що затяжний конфлікт посилює залежність Росії від Китаю практично в усіх ключових сферах – від економіки та технологій до стратегічної підтримки. За його словами, Пекін отримує все більше можливостей впливати на рішення Москви, одночасно допомагаючи російській економіці адаптуватися до санкційного тиску Заходу.
У статті наголошується, що Китай став для Росії основним постачальником великої кількості товарів і технологій. Йдеться про електроніку, промислове обладнання, автомобілі та продукцію подвійного призначення, необхідну для функціонування економіки та окремих секторів оборонної промисловості. Після втрати доступу до багатьох західних ринків роль Китаю для Москви лише зросла.
Особливо помітною, на думку автора, ця залежність є в енергетичній сфері. Він звертає увагу на ситуацію навколо газопроводу «Сила Сибіру-2», який Росія розглядає як один із ключових проєктів після скорочення експорту газу до Європи. Водночас Китай не поспішає давати остаточну згоду на реалізацію проєкту та продовжує наполягати на вигідніших для себе умовах постачання, включаючи суттєві цінові поступки.
Читайте також: Сі Цзіньпін заявив Трампу, що Путін може «пожалкувати» про розпочату війну проти України, – FT
Окрему увагу Кириченко приділяє російському Далекому Сходу. Він вважає, що через демографічний спад, нестачу інвестицій та віддаленість від центральних регіонів ці території дедалі активніше інтегруються з економікою Китаю. У низці прикордонних районів бізнес і місцева влада все частіше орієнтуються на співпрацю з Пекіном, який має ресурси для розвитку інфраструктури та торгівлі.
На думку експерта, Китаю зовсім не обов’язково претендувати на російські території формально. Він стверджує, що економічний вплив, фінансові механізми та поступове втягування регіонів у китайський економічний простір можуть забезпечити той рівень контролю, який у минулі епохи досягався військовими завоюваннями.
Автор підсумовує, що навіть якщо Росія досягне певних територіальних результатів у війні проти України, ці успіхи можуть виявитися незначними порівняно з довгостроковими наслідками для самої країни. На його переконання, розрив із Європою та ставка на конфронтацію із Заходом дедалі сильніше прив’язують Москву до Китаю, який поступово перетворюється на головного бенефіціара нинішньої російської політики.













