Вистава «Ніч у Лісабоні» в Києві — відгук, режисер Юрій Одинокий і чи варто йти у 2026 році.

Думка редакції Brief

У Києві йде вистава «Ніч у Лісабоні» за романом Еріхa Марії Ремарка — історія не про саму війну, а про людей, які вже опинилися поза нею, втративши коханих, власний дім, документи і відчуття майбутнього. Вистава про вигнання з власної країни, випадковість виживання і вічне кохання, яке стає останнім доказом того, що життя ще триває.

Редакція Brief відвідала постановку на сцені Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, щоб зрозуміти, як ця історія працює сьогодні — у реальності сьогодення українців, де подібні емоції більше не є лише літературою.

У будь-який інший час ця вистава була б просто якісна театральна адаптація європейської класики — стримана, атмосферна і, можливо, навіть трохи віддалена від реальності, як щось про минуле, або нагадування для нащадків.

Але у 2026 році в Україні ця історія звучить інакше. За роки повномасштабної війни мільйони українців пережили втрату рідних, розлуки на тисячі кілометрів, евакуацію, втрату дому і життя “з валізою”. Те, що у Еріхa Марії Ремарка було літературою про Європу 1939 року, сьогодні майже буквально збігається з почуттями сучасної України.

Важливо й інше: сам Ремарк написав «Ніч у Лісабоні» не під час війни, а майже через два десятиліття після неї — коли з’явилася емоційна дистанція, можливість осмислення і перетворення пережитого на літературу – як спроба зберегти пам’ять про те, що не має повторитися, або можливо як нагадування про справжню ціну війни.

В Україні ж цю історію виносять на сцену зараз — у момент, коли ці переживання ще тривають.

І тому «Ніч у Лісабоні» в Києві — це вже не просто вистава, а відкрите питання: чи допомагає вона прожити це — чи лише знову відкриває рану, яка ще не загоїлася? Відповідь кожен глядач шукає сам.

Ніч у Лісабоні – сюжет: одна ніч, яка перетворюється на сповідь про втечу

Сюжет «Ночі у Лісабоні» побудований на простій, але майже символічній конструкції. У портовому Лісабоні — місті, яке у 1939 році стало останньою точкою втечі з Європи, — зустрічаються двоє чоловіків. Один із них опинився тут без документів і без шансу на порятунок. Інший — Йозеф Шварц (у виставі його грає Володимир Горянський) — має квитки на корабель до Америки, але більше не має причини ними скористатися. Ці квитки мали стати порятунком для двох — нього і коханої жінки, з якою він тікав. Але після її смерті сама ідея втечі втрачає для нього сенс: Лісабон, який мав бути початком нового життя, перетворюється на точку внутрішнього зламу і кінцевої зупинки.

Йозеф Шварц готовий віддати свій квиток випадковій людині, але за однієї умови — вислухати його історію. Їхня нічна розмова поступово перетворюється на сповідь про втечу, втрату коханої людини та сенсу життя.

Саме ця сповідь і стає центром вистави. Це не історія дії — це історія пам’яті, яка поступово розгортається перед глядачем. У ній важливі не події як такі, а спосіб, у який людина намагається їх пережити і проговорити.

У сценічному втіленні ця історія звучить стримано і майже камерно. Постановка не намагається посилити драму зовнішніми ефектами, натомість зосереджується на змісту кожного слова, паузах і внутрішньому стані героїв.

Володимир Горянський у ролі Йозефа Шварца вибудовує образ людини, яка вже пройшла точку неповернення. Його герой не шукає співчуття — він говорить, ніби намагається зафіксувати власне життя, перш ніж воно остаточно втратить сенс. Саме в цій стриманості і є сила цієї ролі.

І саме тут постає складніше питання — не театральне, а етичне.

Ремарк писав «Ніч у Лісабоні» через два десятиліття після війни — коли з’явилася дистанція, необхідна для осмислення, і потреба нагадати: ціна війни — це не абстрактна історія, а конкретні людські долі, розлуки і втрати.

Сьогодні в Україні ця реальність не потребує нагадування. Вона вже стала частиною щоденного життя — у тисячах історій, у кожній родині, у кожному домі.

І тому постає питання: чи доречно повертати цю історію на сцену саме зараз? Чи допомагає вона прожити це — чи лише ще раз змушує пережити те, що і без того болить?

Однозначної відповіді тут немає. Але саме в цій напрузі між пам’яттю і болем і виникає справжній сенс цієї вистави.

Роман Еріхa Марії Ремарка побудований на внутрішньому монолозі — на напрузі думки, а не дії. Перенесення такого тексту на сцену завжди передбачає складний вибір між збереженням інтелектуальної глибини і створенням драматичного руху.

У постановці Юрія Одинокого цей баланс виявляється нестійким. Вистава дбайливо працює з текстом, але саме ця уважність інколи обертається втратою сценічної напруги: замість розвитку дія ніби розчиняється у паузах, інтонаціях і настрої.

У результаті виникає подвійне відчуття: з одного боку — інтелектуально точне прочитання, з іншого — брак емоційного загострення.

Режисер Юрій Одинокий – і головна зірка Володимир Горянський: між інтелектуальним театром і маркетингом

Постановка Юрій Одинокий будується як інтелектуальний театр — з акцентом на атмосферу, паузи і внутрішній стан персонажів. Це режисура, яка не тисне на глядача, а скоріше пропонує йому співпереживати через тишу і недосказаність.

У цьому є своя логіка: текст Еріх Марія Ремарк складно переноситься на сцену без втрати глибини, і Одинокий обирає максимально обережну форму. Але саме ця обережність стає і головним обмеженням постановки.

Вистава ніби уникає різких рішень. Вона не провокує, не загострює, не доводить сцену до емоційного піку. І в результаті замість драматичного розвитку глядач отримує рівний, іноді навіть занадто стриманий ритм.

Окремо варто говорити про присутність Володимир Горянський — без перебільшення, головного “магніту” цієї вистави для глядача.

Його ім’я винесене в афішу, і саме воно формує очікування. Це актор, якого добре знає широка аудиторія, і його участь очевидно працює як фактор залучення.

Але на сцені виникає інше відчуття.

Роль Горянського у цій постановці є радше функціональною, ніж домінуючою. Він присутній у виставі, але не визначає її ритм і не стає центром тяжіння всієї історії. У ключові моменти, де глядач очікує потужного акторського ведення, цього не відбувається.

І тут виникає дисонанс між очікуванням і реальністю.

З одного боку — ім’я, яке продає виставу.
З іншого — роль, яка не дозволяє цьому імені повністю розкритися.

Це не означає, що актор грає слабо. Швидше навпаки — його стримана манера цілком відповідає загальному тону постановки. Але саме через це він не “вистрілює”, не стає тією точкою, навколо якої будується вся вистава.

У підсумку складається відчуття, що участь Володимир Горянський у цій постановці більше працює на рівні афіші, ніж на рівні сценічного домінування.

І це ще один прояв загальної проблеми вистави — вона занадто обережна навіть там, де могла б бути сильнішою.

Акторський склад: нерівна гра і відсутність єдиного ритму

Акторський ансамбль у «Ночі у Лісабоні» виглядає професійно, але не завжди працює як єдине ціле. І це одна з причин, чому вистава сприймається нерівномірно.

Катерина Полетаєва у своїх сценах додає емоційної глибини, якої інколи бракує постановці загалом. Її героїня виглядає живою — не театральною, а людською. Саме в цих моментах історія починає “чіпляти”.

Максим Панченко працює більш стримано, і ця стриманість загалом відповідає режисерському рішенню. Але водночас вона не завжди додає динаміки — інколи навпаки підсилює відчуття затягнутості.

У результаті виникає головна проблема акторського складу — відсутність єдиного емоційного ритму.

Окремі сцени виглядають дуже переконливо і навіть сильніше, ніж сама режисура. Але загальної лінії напруги немає. Вистава ніби розпадається на епізоди: є моменти, які працюють, і є ті, які просто проходять повз.

І саме тут стає очевидним, що актори могли б дати більше — але обрана режисерська тональність не дозволяє їм розкритися повністю.

Це не проблема окремих виконавців. Це проблема балансу між режисурою і акторською свободою.

---

«Ніч у Лісабоні» в Києві — це вже не історія про минуле чи …. ?

«Ніч у Лісабоні» в Києві — це вже не історія про минуле. Це спроба говорити про те, що ще триває зараз. І питання тут не в тому, чи варто це дивитися — а в тому, чи готовий глядач знову залишитися з цим емоціями, спогадами наодинці.

З творчістю Еріхa Марії Ремарка, і зокрема з романом «Ніч у Лісабоні», я був знайомий задовго до повномасштабної війни. Під час першого прочитання – твір викликав зовсім інші емоції. Це була сильна література — глибока, атмосферна, з тонким відчуттям переживань героїв у кризі війни. Я отримував емоційні переживання героя твору як “свої” окрема заслуга Ремарка за стиль, за інтонації і самої ідеї твору. Навіть теми втечі, розлуки й втрати сприймалися як частина історії — як щось, що сталося колись і з кимось іншим з перенесенням на мене, як читача. Тоді, читаючи, я дійсно занурився у світ 1939 року.

Сьогодні, у 2026 році, це вже не так. Після 2014 року ці теми перестали бути для мене літературою. Вони стали реальністю, яку прожили мільйони людей в Україні — і яку багато хто проживає досі і не відомо як довго.

І саме тому, дивлячись «Ніч у Лісабоні» на сцені, я не отримав того, що очікував. Натомість вистава занурила мене в біль, який досі повертається у спогадах. Закриваючи очі, я ніби знову опинявся в тих днях загострення: евакуація Києва, зруйновані мости, люди, які тікають із міст і сіл у сніг і дощ — без розуміння, куди і на скільки.

Я не отримав глибини Ремарка — не тому, що її немає у постановці, а тому, що об’єктивно неможливо передати всю складність цього тексту в межах двогодинної вистави на фоні сьогоднішніх тривог. І це вже не питання режисури чи акторів.

Натомість я отримав інше — нагадування. Про переживання, які ще не завершились. Про біль, яка не стала минулим. Про історії, які сьогодні відбуваються не на сцені, а поруч з нами— у реальному житті.

У якийсь момент це перестає бути мистецтвом і починає сприйматися як повторне проживання болю — своєрідна ретравматизація, коли пережита емоція повертається не як спогад, а як стан душі.

Чесно — я не додивився виставу до кінця.

Я просидів чи точніше висидів майже дві години, але на фінальних сценах зрозумів, що більше не хочу дивитися цю виставу. Не тому, що це погано зроблено — а тому, що це занадто знайомо мені зараз. Такий сюжет сьогодні можна побачити не в театрі, а навколо.

І саме тому для мене ця вистава виглядає не слабкою і не невдалою.

Вона виглядає передчасною.

Примітка редакції

Під час підготовки цього матеріалу редакція Brief також звертала увагу на підхід до опису сучасного українського театру, зокрема у матеріалі про виставу «Конотопська відьма режисера Дмитра Рачковського». Саме він частково надихнув на більш відверту і аналітичну форму цього тексту.

Ознайомитися з матеріалом можна за посиланням:
https://pltmbk.in.ua/news-kyiv/konotop-witch/

Питання і відповіді про виставу «Ніч у Лісабоні» в Києві