Вистава: Ніч у Лісабоні Київ – відгук, Юрій Одинокий, Горянський і чи варто йти в 2026 році

Думка редакції BRIEF

Вистава «Ніч у Лісабоні» в Києві, поставлена режисером Юрієм Одиноким за однойменним романом Еріха Марії Ремарка, — це не просто історія кохання на тлі війни. Це психологічна драма про вигнання, втрату дому та поступове руйнування звичної ідентичності людини, яка раптом стає біженцем. Герої живуть між країнами й кордонами, залежать від документів, віз, квитків і рішень інших людей, а їхнє існування перетворюється на нескінченне очікування порятунку.

Кохання у творі не долає війну й не гарантує щасливого майбутнього. Воно залишається останнім зв’язком людини з її минулим, власним ім’ям і тією версією себе, яка існувала до вигнання. За зовнішньою історією переслідування та втечі Ремарк показує страх смерті, самотність еміграції, провину того, хто вижив, болісну пам’ять і потребу розповісти свою історію іншій людині, щоб пережите не зникло разом із тобою.

Еріх Марія Ремарк опублікував роман у 1962 році — приблизно через два десятиліття після часу, на тлі якого розгортається його сюжет. Тому «Ніч у Лісабоні» можна сприймати не лише як повернення автора до травматичного минулого Європи, а й як літературне застереження для майбутніх поколінь. Розповідаючи про людей, позбавлених дому, документів і права на безпечне життя, письменник нагадує, до яких наслідків призводять диктатура, війна, суспільна байдужість і закриті перед біженцями кордони.

Для українського глядача 2026 року ця історія звучить уже не як розповідь про далеку Європу часів Другої світової війни. Через російську агресію мільйони українців опинилися за кордоном, а мільйони інших стали внутрішньо переміщеними особами. Розділені родини, тимчасові документи, життя між двома країнами, невизначеність повернення та відчуття втрати колишнього себе роблять роман Ремарка майже фізично близьким сучасній Україні. Масштаб вимушеного переміщення підтверджують і дані Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

Редакція BRIEF відвідала постановку на сцені Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, щоб зрозуміти, як ця історія працює сьогодні — у реальності українців, для яких подібні переживання вже не є лише літературою.

Сюжет «Ночі у Лісабоні»: одна ніч, що перетворюється на сповідь

Сюжет «Ночі у Лісабоні» побудований на простій, але символічній конструкції. У портовому Лісабоні, який у 1942 році залишався одним з останніх шляхів втечі з охопленої війною Європи, зустрічаються двоє чоловіків. Один із них не має документів і майже втратив надію на порятунок. Інший — Йозеф Шварц, якого у виставі грає Володимир Горянський, — має квитки на корабель до Америки, але більше не має причини ними скористатися.

Квитки мали стати порятунком для нього та коханої жінки, з якою він тікав. Після її смерті сама ідея втечі втрачає сенс: Лісабон, що мав бути початком нового життя, перетворюється на точку внутрішнього зламу та кінцеву зупинку.

Шварц готовий віддати квитки випадковому незнайомцеві за однієї умови — той має вислухати його історію. Нічна розмова поступово перетворюється на сповідь про переслідування, втечу, втрату коханої людини та сенсу подальшого життя.

Саме ця сповідь стає смисловим центром вистави. Це не стільки історія дії, скільки історія пам’яті, яка поступово розгортається перед глядачем. Важливими є не лише події, а й спосіб, у який людина намагається їх осмислити, проговорити та передати іншому.

У сценічному втіленні історія звучить стримано й майже камерно. Постановка не намагається підсилювати драму надмірними зовнішніми ефектами, натомість зосереджується на змісті слів, паузах і внутрішньому стані персонажів.

Роман Ремарка значною мірою побудований на внутрішній оповіді — на напрузі думки та пам’яті, а не на безперервній дії. Перенесення такого тексту на сцену завжди передбачає складний вибір між збереженням інтелектуальної глибини та створенням драматичного руху.

У постановці Юрія Одинокого цей баланс часом виявляється нестійким. Вистава дбайливо працює з текстом, але саме ця обережність подекуди обертається втратою сценічної напруги: замість розвитку дія ніби розчиняється у паузах, інтонаціях і настрої. У результаті виникає подвійне відчуття: з одного боку — інтелектуально точне прочитання, з іншого — брак емоційного загострення.

Режисура Юрія Одинокого та роль Володимира Горянського

Постановка Юрія Одинокого будується як інтелектуальний театр з акцентом на атмосфері, паузах і внутрішньому стані персонажів. Ця режисура не тисне на глядача, а пропонує йому наблизитися до героїв через тишу, недомовленість і уважне слухання.

У цьому рішенні є своя логіка: прозу Ремарка складно переносити на сцену без втрати її внутрішньої глибини, тому режисер обирає максимально обережну форму. Водночас ця обережність стає і головним обмеженням постановки. Вистава уникає різких рішень, не завжди доводить сцену до емоційного піку, а її ритм часом здається надто рівним.

Окремої уваги заслуговує присутність Володимира Горянського — без перебільшення, головного імені на афіші та одного з основних чинників глядацького інтересу. Його участь формує високі очікування, однак у сценічному втіленні виникає певний дисонанс між цими очікуваннями та режисерським трактуванням ролі.

Горянський вибудовує образ людини, яка вже пройшла точку неповернення. Його герой не просить співчуття — він говорить так, ніби намагається зафіксувати власне життя, перш ніж воно остаточно втратить сенс. Стримана манера актора відповідає загальному тону постановки, але водночас не робить його безумовним сценічним центром історії.

Це не означає, що актор грає слабко. Радше обрана режисерська тональність не дозволяє його присутності перетворитися на той потужний емоційний центр, якого частина глядачів може очікувати від головного імені на афіші. Участь Горянського помітно працює на рівні глядацького інтересу, але на сцені він залишається частиною ансамблю, а не домінуючою силою постановки.

Акторський склад: нерівна гра та відсутність єдиного ритму

Акторський ансамбль у «Ночі у Лісабоні» виглядає професійно, але не завжди працює як єдине ціле. Це одна з причин, через які вистава сприймається нерівномірно.

Катерина Полетаєва у своїх сценах додає емоційної глибини, якої інколи бракує постановці загалом. Її героїня сприймається не умовно театральною, а живою і людяною. Саме в цих моментах історія починає по-справжньому зачіпати.

Максим Панченко працює стриманіше, і така манера загалом відповідає режисерському рішенню. Проте вона не завжди додає виставі динаміки, а подекуди, навпаки, посилює відчуття затягнутості.

Окремі сцени виглядають переконливо і часом справляють сильніше враження, ніж постановка загалом. Однак наскрізної лінії емоційної напруги не завжди вистачає. Вистава ніби розпадається на епізоди: одні моменти справді працюють, інші проходять майже непомітно.

Складається враження, що актори могли б дати більше, але обрана тональність не завжди дозволяє їм розкритися повністю. Це радше проблема балансу між режисерською стриманістю та акторською свободою, ніж недолік окремих виконавців.

---

Чому «Ніч у Лісабоні» сьогодні особливо болісна для українців

«Ніч у Лісабоні» в Києві — це вже не лише історія про минуле. Це спроба говорити про те, що для багатьох українців іще триває. Питання полягає не тільки в тому, чи варто дивитися цю постановку, а й у тому, чи готовий глядач знову залишитися наодинці з викликаними нею емоціями та спогадами.

Нижче — особиста реакція автора матеріалу.

З творчістю Еріха Марії Ремарка, зокрема з романом «Ніч у Лісабоні», я був знайомий задовго до повномасштабної війни. Під час першого прочитання твір викликав зовсім інші емоції. Це була сильна, глибока й атмосферна література з тонким відчуттям внутрішнього світу людини у воєнній кризі. Ремарк змушував проживати переживання героїв як власні, але теми втечі, розлуки й утрати все одно сприймалися як частина далекої історії — як те, що колись сталося з іншими людьми.

У 2026 році це сприймається інакше. Після 2014-го, а особливо після початку повномасштабної війни, ці теми перестали бути для мене лише літературою. Вони стали реальністю, яку прожили мільйони українців і яку багато хто продовжує проживати досі.

Дивлячись «Ніч у Лісабоні» на сцені, я не отримав тієї дистанції, яку відчував під час читання роману. Натомість вистава повернула мене до болю, що досі озивається у спогадах: евакуація Києва, зруйновані мости, люди, які залишають міста й села у сніг і дощ, не знаючи, куди їдуть і коли зможуть повернутися.

Я не відчув усієї глибини Ремарка — не обов’язково тому, що її немає у постановці, а тому, що складність цього тексту важко вмістити у двогодинну сценічну форму, особливо на тлі сьогоднішніх тривог. І це вже не лише питання режисури чи акторської гри.

У певний момент перегляд перестав бути для мене лише зустріччю з мистецтвом і почав сприйматися як повторне проживання власного болю. Пережите поверталося вже не як віддалений спогад, а як емоційний стан, від якого хотілося захиститися.

Чесно кажучи, я не додивився виставу до кінця. Я просидів — чи, точніше, висидів — майже дві години, але під час фінальних сцен зрозумів, що більше не хочу продовжувати перегляд. Не тому, що постановка погано зроблена, а тому, що її історія зараз надто знайома. Подібні сюжети українці бачать не тільки в театрі, а й навколо себе — у реальному житті.

Тому я не можу назвати цю виставу слабкою або невдалою. Для мене вона виявилася передчасною: її тема ще не встигла стати минулим, яке можна спокійно осмислювати зі сцени.

Чи варто йти на виставу «Ніч у Лісабоні» у 2026 році

Так — якщо ви готові до повільного, камерного й інтелектуального театру, побудованого на слові, паузах і внутрішніх переживаннях персонажів. Постановка може зацікавити шанувальників творчості Ремарка та глядачів, які цінують стримане режисерське прочитання без надмірних зовнішніх ефектів.

Водночас людям, для яких теми евакуації, втрати дому, розлуки та вимушеної еміграції залишаються особистим болем, вистава може датися емоційно важко. Це не розважальна постановка і не спосіб відволіктися від сучасної реальності — навпаки, вона повертає до неї.

Остаточне враження залежатиме не лише від якості режисури та акторської гри, а й від особистого досвіду глядача. Для когось «Ніч у Лісабоні» стане важливою розмовою про пам’ять і людську гідність, для іншого — болісним нагадуванням, до якого він поки не готовий.

Читайте також: «Конотопська відьма» режисера Дмитра Рачковського — сучасне прочитання української класики.

Питання та відповіді про виставу «Ніч у Лісабоні» в Києві