Два Дмитра, один Фонд: що об’єднує історії Сенниченка, Наталухи та “Індару”
В українській політиці є дивна закономірність. Майже кожен новий керівник великої державної інституції приходить із правильними словами: прозорість, реформи, інвестиції, боротьба з корупцією, нова якість управління.
Так було з Дмитром Сенниченком. Так відбувається і зараз із Дмитром Наталухою.
На старті – високий кредит довіри. Красиві презентації. Гучні заяви про відкритість. Але минає небагато часу – і в центрі уваги опиняються не аукціони, не успішна приватизація і не прихід інвесторів, а кадрові війни, боротьба за контроль над підприємствами та питання, на які поки що немає переконливих відповідей.
Саме тому останні події навколо Фонду державного майна дедалі більше нагадують дежавю.
Від реформи до контролю
Коли Дмитро Сенниченко очолив Фонд, він неодноразово говорив про необхідність прозорої приватизації та подолання корупції. Саме такі заяви активно цитували українські медіа.
Подальший розвиток подій добре відомий: правоохоронні органи повідомляли про масштабні розслідування щодо діяльності колишнього керівництва Фонду.
Зараз ФДМУ очолює інший Дмитро – Наталуха. Його публічна риторика також побудована навколо реформ, прозорості та ефективності. Але чи не повторюється знайомий сценарій?
ПрАТ “Індар”: коли завдання вже не приватизація, а зміна контролю
Показовою сьогодні виглядає ситуація навколо ПрАТ “Індар” – стратегічного підприємства, що є єдиним виробником інсулінів повного циклу в Україні.
Замість дискусії про залучення інвестора суспільство спостерігає іншу картину: спроби змінити склад органів управління, судові спори, претензії до процедур скликання зборів акціонерів, дискусії щодо кандидатур до наглядової ради.
Більше того, окремі рішення Фонду були тимчасово зупинені судом у порядку забезпечення позову. Сам по собі цей факт не означає неправомірності дій ФДМУ, однак свідчить, що суд побачив достатні підстави для тимчасового втручання до розгляду спору по суті.
Виникає логічне питання: якщо головна мета – прозора приватизація, чому стільки уваги приділяється саме кадровому переформатуванню?
Ланцюжок, який породжує питання
Відкрита хронологія подій привертає увагу до кількох взаємопов’язаних епізодів. Особливо цікаво виглядає початок усієї історії. Публічно відомо, що одним із приводів для активізації процесів навколо “Індару” стало звернення створеної всього за чотири дні до цього громадської організації “Платформа підтримки героїв”, у якому містилися претензії до чинного керівництва підприємства та заклики вжити відповідних заходів.
Сам факт такого звернення є цілком законним і сам по собі нічого не доводить. Однак увагу привертає інше – особа його підписанта.
Але! Звернення підписав Артем Євмінець. У відкритому інформаційному просторі його також згадували як прессекретаря Дмитра Нікітіна, який насправді й керує цим ГО.
згідно до ОпенДатаБот https://opendatabot.ua/c/46071128
А самого Нікітіна пов’язують з діяльністю у фармацевтичній сфері. Поруч із цими сюжетами в інформаційному полі фігурували й інші особи, серед яких називалися Олександр Іванов та Роман Богачов.
Також увагу привертає те, що в медіа та журналістських розслідуваннях, присвячених історії “Індару”, регулярно згадується Ігор Сало – російський бізнесмен, ім’я якого пов’язували з попередніми корпоративними конфліктами навколо підприємства.
Коротка довідка по кожній з персон:
Дмитро Нікітін: Інститут раку, “Дойч-Фарм” і політичне лобі
Дмитро Нікітін у різні роки фігурував одразу в двох резонансних історіях. За даними “Слідства.Інфо” та “Дзеркала тижня”, обіймаючи посаду заступника директора Національного інституту раку та очолюючи комісію з супроводу закупівель, він був причетний до схеми придбання медобладнання на 32 млн грн у компанії, пов’язаної з його родиною. Також, його дружина є власницею компанії “Дойч-Фарм”.
Роман Богачов: заступник Богатирьової і тендерний комітет МОЗ
Роман Богачов у 2010-2014 роках обіймав посаду заступника міністра охорони здоров’я Раїси Богатирьової та одночасно очолював тендерний комітет МОЗ, відповідаючи за державні закупівлі препаратів проти ВІЛ, туберкульозу та онкозахворювань. Саме ця сфера традиційно вважається однією з найбільш корупційно чутливих у системі охорони здоров’я.
Олександр Іванов: “Укрфармгруп” і монополізація медзакупівель
Олександр Іванов – співзасновник ТОВ “Укрфармгруп”, компанії, яка активно працює на ринку державних і комунальних медичних закупівель. За даними розслідувань “Наших Грошей”, StopCor.org та “Фокуса”, пов’язані з ним структури неодноразово фігурували в історіях про монополізацію постачання ліків до комунальних закладів, зокрема в Кам’янському, де фірми його орбіти отримували контракти на сотні мільйонів гривень.
Ігор Сало: російський паспорт, рейдерство “Індару” та неповернені активи
Ігор Сало – бізнесмен із російським паспортом, чиє ім’я пов’язане з історією втрати державою контролю над ПАТ “Індар” – єдиним в Україні виробником інсуліну. У 2011 році, формально через борги ДАК “Укрмедпром”, державний пакет акцій підприємства перейшов під контроль структур, пов’язаних із Салом, що описувалося журналістами як рейдерське захоплення. Згодом державі вдалося повернути контроль над “Індаром” (про що, зокрема, повідомляло РБК-Україна), проте інші активи, пов’язані з його бізнес-групою – зокрема вугільні підприємства, – так і не були повернуті у власність держави. Також у низці матеріалів стверджувалося, що державні фармацевтичні активи “Дослідний завод ДНЦЛЗ (ГНЦЛС)” та “Здоров’я народу” (підприємства або їхні виробничі потужності) були виведені з державного контролю та перейшли до приватних структур афілійованих з І.Сало.
Чому приклад ПрАТ “Індар” настільки важливий?
Дійсно, жоден із наведених фактів сам по собі не доводить існування координованої схеми чи незаконного впливу на рішення ФДМУ. Проте їхня сукупність породжує закономірне питання: чи не стоїть за окремими процесами навколо “Індару” боротьба приватних груп впливу за контроль над стратегічним підприємством?
Особливо якщо врахувати, що йдеться про виробника критично важливих лікарських засобів, а серед осіб, чиї імена згадуються в інформаційному полі, є фігуранти, пов’язані з фармацевтичним бізнесом та, за окремими повідомленнями, із російським походженням капіталу або бізнес-інтересів.
Якщо держава справді діє виключно в інтересах суспільства, вона зацікавлена у максимальній прозорості своїх рішень. Тим більше коли йдеться про стратегічний завод.
Пояснення логіки кадрових змін, відкритість процедур, аргументація щодо необхідності втручання в корпоративне управління – усе це могло б швидко зняти значну частину запитань.
Натомість дефіцит інформації вже створив простір для сумнівів і припущень.
Два Дмитра, одна історія?
Коли Дмитро Сенниченко очолив Фонд державного майна, його також називали реформатором. Звучали правильні слова про боротьбу з корупцією, відкритість і нові правила гри. Минув час – і навколо Фонду почали виникати кримінальні провадження, підозри та гучні скандали.
Сьогодні схожі заяви про реформи лунають уже від Дмитра Наталухи. Тобто, в котрий раз поспіль (!) країна бачить керівника Фонду державного майна, який приходить із правильними словами про реформи, відкритість і боротьбу з корупцією. І знов суспільство спочатку кредитує наступного “Дмитра” довірою. Щоб знову в центрі уваги опинилися не рекордні приватизаційні аукціони, а боротьба за контроль над державними активами. І так само навколо стратегічних активів виникають суперечки щодо кадрових рішень, з’являються питання про те, чиї інтереси насправді відстоює Фонд, а правоохоронні органи проводять слідчі дії.
Показовою є офіційна інформація Офісу Генерального прокурора щодо розслідування можливих зловживань під час підготовки до приватизації ТРЦ Ocean Plaza, оприлюднена 18 червня 2026 року. За даними слідства, перевіряється версія про те, що окремі посадові особи ФДМУ могли діяти в інтересах представників комерційних структур, створюючи умови для продажу державного активу за штучно заниженою вартістю наперед визначеному покупцеві. У межах цього кримінального провадження вже проведено санкціоновані обшуки та вилучено документи, які можуть мати доказове значення.
Це, безумовно, поки не означає доведення чиєїсь вини. Остаточні висновки має зробити слідство і, за потреби, суд. Однак сам факт таких процесуальних дій свідчить: питання до роботи Фонду виникають уже не лише у журналістів чи експертів, а й у правоохоронної системи.
На цьому тлі й історія навколо “Індару” починає виглядати інакше. Якщо скласти докупи спроби змінити менеджмент стратегічного підприємства, появу у цій історії осіб, пов’язаних із фармацевтичним ринком, згадки про людей із давнім інтересом до цього активу та активність окремих громадських структур, виникає закономірне питання: чи йдеться справді про захист державних інтересів, чи про реалізацію інтересів певних приватних груп?
Саме це і є головною паралеллю між двома епохами Фонду. Гучні заяви про реформи, сучасні презентації та правильні гасла можуть створювати позитивне враження. Але якщо за ними суспільство бачить спроби встановити контроль над привабливими активами, непрозорі кадрові рішення та історії, у яких знову й знову спливають одні й ті самі групи впливу, виникає відчуття дежавю.
І якщо ці підозри не будуть переконливо спростовані фактами, існує ризик, що історія Дмитра Сенниченка та історія Дмитра Наталухи запам’ятаються не як дві різні сторінки реформування ФДМУ, а як один і той самий сценарій із різними прізвищами. У такому разі найбільшою проблемою стане не репутація окремих посадовців, а втрата довіри до самого Фонду як інституції, покликаної діяти в інтересах держави, а не виконувати чиїсь приватні замовлення.
Бо коли кожен наступний очільник Фонду приходить під прапором реформ, а навколо його роботи знову накопичуються суперечливі сюжети, природно виникає запит: чи йдеться про збіг обставин, чи про системну проблему, яку час нарешті назвати й ретельно перевірити?
А коли серед осіб, які так чи інакше з’являються в інформаційному полі навколо таких процесів, згадується російський бізнесмен Ігор Сало та пов’язані з фармацевтичним ринком фігури, відповідь на це питання має бути особливо чіткою і переконливою.
