Українське бароко — самобутній напрям європейської архітектури XVII–XVIII століть, у якому західноєвропейські барокові традиції поєдналися з місцевим церковним зодчеством, спадщиною Русі та формами українських дерев’яних храмів. Найяскравіше стиль розвинувся за часів Гетьманщини, тому поряд із назвою «українське бароко» часто використовують поняття «козацьке бароко», а споруди кінця XVII — початку XVIII століття, створені або перебудовані за підтримки Івана Мазепи, нерідко відносять до мазепинського бароко. Для храмів цієї доби характерні багатоярусні композиції, грушоподібні бані, виразні фронтони, декоративне ліплення, поєднання білих стін із золотими або зеленими верхами та прагнення створити мальовничий силует. Водночас українське бароко надзвичайно різноманітне: поряд із пишно декорованими соборами існували стримані козацькі церкви та монументальні дерев’яні храми. Частина згаданих у статті пам’яток виникла ще за часів Русі, але була настільки ґрунтовно перебудована у XVII–XVIII століттях, що барокове оформлення стало невіддільною частиною їхнього сучасного образу.
Софійський собор
Київ
Софійський собор побудований у першій половині XI століття як головний храм Київської Русі, однак знайомий сьогодні біло-зелений силует споруди значною мірою сформувався вже в добу українського бароко. Масштабні відновлювальні роботи розпочалися за митрополита Петра Могили, а наприкінці XVII — на початку XVIII століття особливо активно тривали за підтримки гетьмана Івана Мазепи. Давньоруське ядро не зникло, але зовні храм отримав пишні барокові фронтони, високі грушоподібні бані та декоративне оформлення, що змінило сприйняття його масивної середньовічної конструкції. Завдяки цьому Софія Київська стала найяскравішим прикладом співіснування двох великих епох української архітектури: всередині збереглися мозаїки й фрески XI століття, зокрема знаменита Богоматір Оранта, тоді як зовнішній образ храму належить переважно XVII–XVIII століттям. Під час огляду варто звернути увагу не тільки на собор, а й на навколишній монастирський ансамбль із дзвіницею, митрополичим будинком, брамою Заборовського та іншими спорудами, зведеними переважно в українському бароковому стилі.
Успенський собор Києво-Печерської лаври
Київ
Успенський собор Києво-Печерської лаври також значно старший за українське бароко: перший кам’яний храм на цьому місці звели ще в XI столітті. Протягом наступних століть його неодноразово ремонтували й перебудовували, а після великої пожежі 1718 року собор отримав пишне оформлення, характерне для зрілого українського бароко. До давньої композиції додали виразні фронтони, декоративні елементи, нові завершення бань та багате фасадне оздоблення, завдяки чому головний храм Лаври став справжнім центром усього монастирського ансамблю. У 1941 році собор був майже повністю знищений вибухом, і протягом десятиліть на його місці залишалися руїни. Відбудову здійснили у 1999–2000 роках, відтворивши зовнішній вигляд храму переважно у формах українського бароко XVIII століття. Сьогодні особливо добре читається характерна для стилю гра великих архітектурних мас і дрібнішого декору: високі бані створюють складний силует, а фасади оживляють пілястри, карнизи, фронтони, ліпні розетки та зображення святих.
Михайлівський Золотоверхий собор
Київ
Історія Михайлівського Золотоверхого собору починається в XII столітті, проте його сучасний архітектурний образ сформувався після перебудов XVII–XVIII століть. Первісний давньоруський храм поступово розширювали, оточували новими приділами та увінчували додатковими банями, а його фасади отримали декоративне оформлення в стилі українського бароко. У результаті стримана середньовічна споруда перетворилася на пишний багатобанний собор із виразним ступінчастим силуетом, біло-блакитними стінами та золотими завершеннями. У 1930-х роках храм знищила радянська влада під час підготовки території для створення нового урядового кварталу. На щастя частину давніх мозаїк і фресок перед демонтажем вдалося врятувати. Сучасний собор відбудували наприкінці 1990-х років, відтворивши передусім його бароковий вигляд XVIII століття. Особливу увагу привертає центральний фасад храму із пластичними фронтонами та декоративними деталями, а численні бані утворюють характерну для українського бароко мальовничу композицію, яка змінюється залежно від точки огляду.
Іллінська церква
Суботів
Іллінська церква в Суботові показує зовсім інше обличчя українського бароко — стримане, монументальне й майже позбавлене декоративної пишності. Храм звели у середині XVII століття за наказом Богдана Хмельницького як родову церкву та усипальницю гетьманської сім’ї; традиційно роком будівництва називають 1653-й, хоча в різних джерелах трапляються й інші датування. Будівля має простий однонавовий об’єм із гранчастою апсидою, високим двосхилим дахом і потужними стінами, товщина яких місцями сягає до двох метрів. Невеликі вікна та бійниці нагадують, що сакральна архітектура козацької доби могла виконувати й оборонні функції. У зовнішньому вигляді храму немає характерного для пізнішого бароко надлишку ліплення або складних фронтонів: головне враження створюють чіткі пропорції, сувора геометрія та контраст білих стін із темним дахом. Така лаконічність добре демонструє ранній етап розвитку українського бароко, коли новий стиль ще тісно переплітався з традиціями оборонного та народного будівництва. Хоча Богдана Хмельницького, за заповітом гетьмана, поховали у церкві, подальша доля його останків залишається предметом історичних дискусій.
Георгіївський собор Видубицького монастиря
Київ
Георгіївський собор Видубицького монастиря належить до найвиразніших зразків зрілого козацького бароко. Його спорудили у 1696–1701 роках коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського, а композиція храму демонструє характерне для української архітектури поєднання мурованого будівництва з формами, виробленими століттями дерев’яного церковного зодчества. Собор має хрещатий план і п’ять високих бань, причому центральний об’єм помітно домінує над бічними. Гранчасті завершення рамен, ярусне наростання архітектурних мас та складний контур дахів створюють враження, ніби традиційну дерев’яну козацьку церкву збільшили в масштабі й перевели у камінь. Водночас фасади собору прикрашені пілястрами, карнизами, фігурними фронтонами та декоративними деталями, що надають будівлі урочистості без надмірної перевантаженості оздобленням. Найкраще храм сприймається з певної відстані, коли добре видно його пірамідальну композицію та взаємодію п’яти верхів. Георгіївський собор показує головну особливість українського бароко: європейська декоративність тут не копіювалася буквально, а пристосовувалася до місцевої традиції, завдяки чому сформувався впізнаваний тип храму, характерний для Гетьманщини.
Кирилівська церква
Київ
Кирилівська церква цікава тим, що під бароковими деталями тут майже повністю збереглася архітектурна структура XII століття. Храм заснували за часів князів Ольговичів, а у XVII–XVIII століттях він пережив низку перебудов, які суттєво змінили його зовнішній вигляд. Особливо важливими стали роботи 1748–1760 років під керівництвом видатного київського архітектора Івана Григоровича-Барського. Давньоруські об’єми отримали грушоподібні барокові бані, пишний західний фронтон, ліпний декор і нові завершення фасадів, завдяки чому сувора середньовічна споруда набула характерної для XVIII століття пластичності. Контраст між екстер’єром та інтер’єром тут особливо вражає: за бароковим фасадом збереглися сотні квадратних метрів фресок XII століття, пізніші розписи XVII століття та роботи XIX століття, серед яких твори Михайла Врубеля. Кирилівська церква дає можливість буквально побачити кілька епох українського мистецтва в одній будівлі. Для поціновувачів архітектури вона також важлива як приклад того, наскільки делікатно майстри епохи українського бароко могли переосмислити давній храм, залишивши його середньовічну основу майже недоторканою.
Читайте також: 20 найцікавіших храмів і монастирів України
Покровський собор
Харків
Побудований в 1689 році Покровський собор — найстаріша збережена споруда Харкова та визначна пам’ятка слобожанської школи українського бароко. Його архітектура помітно відрізняється від пишних київських храмів мазепинських часів: головну роль тут відіграє не фасадний декор, а незвичайна вертикальна композиція. Три високі восьмигранні вежоподібні об’єми розташовані вздовж однієї осі та поступово звужуються догори за допомогою заломів. Така конструкція походить із традицій української дерев’яної архітектури, де багатоярусність дозволяла створювати надзвичайно стрункі храми без використання складного зовнішнього оздоблення. У камені цей принцип виглядає ще монументальніше: собор здається значно вищим і легшим, ніж можна очікувати від його фактичних розмірів. Будівля двоярусна, що було практичним рішенням для клімату Слобожанщини: нижній храм використовувався як теплий, тоді як великий простір верхнього відзначався більшою урочистістю. У композиції споруди помітне також переплетення українських і сусідніх російських архітектурних традицій, характерне для прикордонної Слобожанщини.
Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври
Київ
Троїцька надбрамна церква належить до найдавніших споруд Києво-Печерської лаври: її звели над головним в’їздом до монастиря ще у 1106–1108 роках, проте сучасний вигляд храму значною мірою визначила епоха українського бароко. Наприкінці XVII та в першій половині XVIII століття до споруди прибудували притвор, фасади прикрасили ліпним орнаментом, а давній купол замінили характерною грушоподібною позолоченою банею. Ще сильніше барокова естетика проявилася в інтер’єрі. У 1720–1730-х роках стіни церкви вкрили багатими монументальними розписами, а її внутрішній простір доповнив різьблений багатоярусний іконостас. Живопис вражає не лише кількістю сюжетів, а й поєднанням біблійних сцен із декоративними мотивами, архітектурними ілюзіями, рослинним орнаментом та характерною для бароко любов’ю до складних композицій. Інтер’єр Троїцької церкви особливо цінний тим, що тут зберігся цілісний ансамбль монументального малярства Києво-Печерської художньої майстерні XVIII століття.
Свято-Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря
Чернігів
Свято-Троїцький собор височіє над Болдиними горами та є наймасштабнішим з барокових храмів Чернігова. Його будівництво тривало з 1679 до 1695 року за ініціативи архієпископа Лазаря Барановича, а значну фінансову підтримку завершенню робіт надав Іван Мазепа. Архітектура собору помітно відрізняється від традиційної центричної композиції багатьох козацьких церков. В її основі лежить видовжений тринавний храм із трансептом, двома вежами біля західного фасаду та сімома банями, завдяки чому в образі споруди відчувається сильніший вплив західноєвропейського бароко. Проєкт собору пов’язують з архітектором Йоганном-Баптистом Зауером, який працював у Речі Посполитій. Водночас характерні грушоподібні верхи, багатобанність і загальний мальовничий силует вписують храм у традицію української сакральної архітектури. Фасади собору прикрашені пілястрами, карнизами, нішами й декоративними фронтонами, але найбільше враження справляє поєднання значного масштабу з вертикально спрямованими пропорціями.
Кафедральний собор Святої Великомучениці Катерини
Чернігів
Катерининський собор спорудили на початку XVIII століття коштом братів Семена та Якова Лизогубів на честь участі козаків Чернігівського полку в Азовських походах. Архітектура храму демонструє класичну для козацького бароко центричну композицію: п’ять високих бань утворюють пірамідальний силует, у якому центральна частина домінує, а бічні об’єми поступово підводять погляд догори. Білені стіни майже не перевантажені декором, тому особливо виразно сприймаються гранчасті форми споруди, вертикальні лінії та контури дахів. Такий підхід зближує мурований собор із традиційними українськими дерев’яними п’ятиверхими церквами. На відміну від багатьох західноєвропейських барокових храмів, де враження значною мірою створює багата пластика фасаду, тут головним художнім засобом виступає сам силует споруди. Ця особливість робить Катерининський собор показовим прикладом того, як українське бароко розвивало власну архітектурну мову на основі козацької будівельної традиції.
Свято-Троїцький собор
Самар
Самарський Свято-Троїцький собор посідає особливе місце серед пам’яток українського бароко, адже це монументальний дерев’яний храм, у якому традиції народного зодчества досягли свого максимального масштабу. Собор збудував у 1770-х роках місцевий майстер Яким Погребняк на замовлення запорозької старшини. Композиція храму складається з дев’яти зрубів, кожен із яких отримав власний верх, тому споруда утворює складну дев’ятибанну піраміду. Центральний об’єм найвищий, чотири сусідні дещо нижчі, а кутові завершують поступове зниження силуету. Завдяки цьому величезна дерев’яна споруда не здається важкою: вертикальні лінії створюють відчуття постійного руху вгору. Початковий храм був зведений із застосуванням традиційних теслярських з’єднань, характерних для українського дерев’яного будівництва. Наприкінці XIX століття через аварійний стан собор фактично перебрали з нового матеріалу за проєктом архітектора Харманського, намагаючись зберегти історичну композицію. Попри це його архітектурна концепція продовжує передавати задум Погребняка і показує, наскільки складних просторових рішень українські майстри могли досягати, працюючи винятково з деревом.
Чернігівський колегіум
Чернігів
Чернігівський колегіум доводить, що українське бароко не обмежувалося виключно церковною архітектурою. Навчальний комплекс формувався поступово на території Борисоглібського монастиря, а його найвиразніша частина з’явилася на початку XVIII століття, коли за підтримки Івана Мазепи до старіших будівель додали високу барокову башту-дзвіницю з храмом та інші приміщення. Споруда привертає увагу незвичним поєднанням витягнутого двоповерхового корпусу й вертикальної вежі, яка створює головний композиційний акцент. Фасади колегіуму прикрашені фігурною цегляною кладкою, ліпними деталями, карнизами та кольоровими кахлями, що робить будівлю значно ошатнішою за більшість навчальних закладів тієї епохи. До нашого часу збереглася закладна дошка з гербом Івана Мазепи, яка нагадує про роль гетьмана у фінансуванні розбудови комплексу. Чернігівський колегіум став важливим освітнім центром Лівобережної України, де викладали мови, риторику, поетику, філософію та інші дисципліни.
