ІНДАР і ФДМУ: боротьба за контроль чи підготовка до приватизації?

В українській системі державного управління існує давня проблема. Щойно змінюється керівництво того чи іншого органу влади, майже одразу починаються кадрові перестановки. Часто настільки масштабні, що вони стають помітнішими за сам результат роботи нової команди. Саме тому ситуація навколо київського ПрАТ “Індар” заслуговує на окрему увагу.

Довідка: що таке “Індар”

ПРаТ”Індар” – не просто ще один державний актив зі списку Фонду держмайна. Це єдиний в Україні виробник із повним циклом виробництва препаратів інсуліну – від власної субстанції до готових лікарських форм.

Підприємство створювалося як елемент державної політики із забезпечення хворих на цукровий діабет українськими препаратами та багато років залишається критично важливим для фармацевтичної незалежності країни. Саме тому будь-які кадрові експерименти навколо “Індару” автоматично стають питанням не лише корпоративного управління, а й державної безпеки.

На перший погляд, мова йде про черговий корпоративний конфлікт навколо державного підприємства. Але якщо уважно придивитися до подіям останніх місяців, складається значно ширша картина. Виникає враження, що замість розмови про розвиток підприємства, його модернізацію або майбутню приватизацію суспільству пропонують спостерігати за боротьбою за контроль над органами управління.

І проблема тут навіть не в самому факті кадрових змін. Будь-яка нова команда має право формувати власне бачення роботи підпорядкованих активів. Проблема починається тоді, коли зміна людей стає головною подією, а пояснення кінцевої мети таких змін відсутнє.

Саме це сьогодні відбувається навколо “Індару”.

Стратегічний актив без права на експерименти

Для початку варто нагадати, що “Індар” – це не чергове державне підприємство зі списку активів Фонду державного майна. Бо йдеться про одного з ключових українських виробників препаратів для лікування цукрового діабету. В умовах війни та постійного навантаження на систему охорони здоров’я питання стабільної роботи таких підприємств виходить далеко за межі корпоративного управління.

Натомість сьогодні увага того органу, який керує “Індаром” – Фонду державного майна України, – зосереджена не на розвитку виробництва, не на нових інвестиціях і не на розширенні виробничих можливостей підприємства. 

Суд як наслідок поспішних рішень

Також результатом такої бездіяльності є зміна органів управління та спроба переформатувати систему контролю над підприємством замість виконання керівними органами ФДМУ функцій стабілізації та розвитку.

І ось це вже викликає багато запитань. Тому що для стратегічних підприємств кадрові рішення зазвичай є наслідком нової стратегії розвитку. У випадку ж з “Індаром” суспільство поки що бачить самі кадрові зміни, але не бачить тієї стратегії, заради якої вони здійснюються.

Бо все йде проти логіки та закону: останні місяці Фонд державного майна активно просуває рішення щодо зміни наглядової ради та органів управління “Індару”. Однак замість швидкого кадрового перезавантаження Фонд отримав судовий конфлікт!

Судові процеси навколо стратегічних підприємств самі по собі не є чимось унікальним. Проте кожен подібний конфлікт має свою ціну. Насамперед – репутаційну.

Будь-який потенційний інвестор, міжнародний партнер або фінансова установа оцінюють не лише сам актив. Не менш важливим є питання стабільності корпоративного управління та прогнозованості рішень держави як власника. І коли зміна органів управління супроводжується судовими суперечками, виникає логічний висновок: або процедури були недостатньо підготовлені, або комунікація з усіма зацікавленими сторонами виявилася недостатньою.

У будь-якому випадку це точно не той сигнал, який хотілося б демонструвати ринку. Адже коли зміна органів управління починається із судових спорів, у зовнішнього спостерігача виникає природне питання: чому процес настільки поспішний, що його не вдалося провести без конфлікту?

Відкладена приватизація: сім років без відповіді

Зазаначимо, що в ситуації навколо “Індару” є ще одна суттєва обставина, про яку сьогодні згадують значно рідше, ніж про суди та кадрові рішення. Йдеться про саму приватизацію підприємства.

Ще у 2019 році (!) Фонд державного майна ухвалив рішення про приватизацію державного пакета акцій ПрАТ “Індар”. Більше того, у вересні того ж року було змінено підхід до приватизації та передбачено можливість реалізації переважного права акціонерів на викуп акцій відповідно до статті 16 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна”.

Правова можливість такого механізму додатково аналізувалася та підтверджувалася експертними висновками, підготовленими за участю Deloitte та Інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАН України. Зокрема, в аналізі Deloitte прямо зазначається, що одним із можливих способів приватизації державного пакета акцій є саме викуп із реалізацією переважного права акціонерів.

І хоча від моменту ухвалення відповідних рішень минуло вже кілька років, підприємство досі не отримало стратегічного інвестора, держава не отримала коштів від приватизації.

Не було завершено й сам процес продажу активу. Більше того, як зазначається в аналізі Deloitte, навіть після відновлення великої приватизації у 2023 році умови продажу пакета акцій, стартова ціна та дата проведення аукціону так і не були оприлюднені органом приватизації.

І саме тут виникає принципове питання.

Якщо держава ще у 2019 році визначила напрямок приватизації активу, якщо існували правові механізми її реалізації, якщо готувалися відповідні експертні висновки, то чому через сім років суспільство обговорює не прихід інвестора, а чергову зміну органів управління?

Відповідь на це питання поки що відсутня.

Натомість складається враження, що роки були витрачені не на пошук ефективного власника чи залучення інвестицій, а на боротьбу за контроль над підприємством.

Показово, що занепокоєння ситуацією навколо “Індару” сьогодні висловлюють уже не лише акціонери, менеджмент чи учасники судових процесів.

Пацієнтська спільнота ставить незручне питання

На початку червня 2026 року Українська діабетична федерація звернулася до Кабінету Міністрів України у зв’язку з ініційованою Фондом держмайна зміною складу наглядової ради підприємства.

У своєму зверненні Федерація звернула увагу на важливу проблему: попри рішення Кабінету Міністрів та самого Фонду державного майна про приватизацію підприємства, ухвалені ще у 2018 році, та наказу самого Фонду прийнятого ще у 2019-му, за стільки років цей процес так і не був завершений.

На думку Федерації, подальше зволікання з приватизацією позбавляє підприємство можливості залучати інвестиції в модернізацію виробництва, обмежує його розвиток та знижує конкурентоспроможність.

Фактично пацієнтська спільнота ставить питання, на яке досі немає публічної відповіді: якщо держава багато років тому визначила приватизацію як шлях розвитку “Індару”, то чому за цей час підприємство не отримало ні нового інвестора, ні нових можливостей для модернізації, а головною темою знову стає зміна органів управління?

І саме тому сьогодні дискусія навколо “Індару” поступово виходить за межі корпоративного спору. Адже мова вже йде не лише про кадрові рішення, а й про відповідальність за багаторічне невиконання задекларованих державою планів приватизації.

Кандидати, які потребують пояснень

Хоча кандидатури, які пропонуються до оновлених органів управління підприємства, теж викликають багато питань.

Зокрема, серед кандидатів до наглядової ради фігурує Людмила Агаркова. У відкритих джерелах її ім’я раніше згадувалося як помічниці колишнього міністра екології Миколи Злочевського. Водночас у матеріалах Фонду вона позиціонується як представниця професійної спільноти клінічних психологів та громадського сектору.

Однак навіть поверхневий аналіз відкритих реєстрів та профільних ресурсів не дає однозначної відповіді щодо її нинішнього статусу у відповідних професійних об’єднаннях.

І справа тут не в персоналії – питання значно ширше.

За якими критеріями сьогодні відбираються кандидати до наглядової ради стратегічного фармацевтичного підприємства? Який досвід вважається визначальним? Які компетенції є пріоритетними? Чому серед кандидатів немає людей з професійним досвідом? Чому саме ці люди отримують можливість впливати на подальшу долю підприємства?

Поки що відповіді на ці питання публічно відсутні. А коли йдеться про стратегічне підприємство, інформаційний вакуум майже завжди породжує підозри, що визначальним фактором при кадрових рішеннях стали не професійні компетенції, а інші критерії, які суспільству вирішили не пояснювати.

Тут й виникає головна проблема. Коли держава не пояснює логіку кадрових рішень, суспільство починає самостійно шукати цю логіку. Як правило, такі пошуки рідко завершуються версією про випадковий збіг обставин.

“Старі знайомі” в “новій” команді

Ще одна цікава деталь полягає в тому, що навколо нинішніх процесів дедалі частіше з’являються прізвища людей, які добре відомі у Фонді ще з попередніх періодів його роботи.

Зокрема, після зміни керівництва Фонду до керівництва юридичного напрямку повернулася Ганна Матіс. Для системи ФДМУ це далеко не нова людина. Вона вже працювала у Фонді в попередні роки, а згодом продовжила роботу разом із Віталієм Трубаровим в інших державних структурах.

Сам факт повернення досвідчених юристів не може вважатися проблемою. Навпаки, інституційна пам’ять часто є корисною для державних органів.

Проте в поєднанні з непрозорими кадровими процесами та відсутністю відкритих конкурсів такі повернення неминуче породжують додаткові питання щодо того, хто саме сьогодні формує кадрову політику Фонду та визначає майбутнє стратегічних активів.

З боку це починає виглядати не як пошук найсильніших управлінців на ринку, а як повернення до практики, коли ключовим фактором стають знайомства, лояльність і належність до певного кола людей.

Окремої уваги заслуговує і постать радника голови Фонду Михайла Льва. Його ім’я неодноразово згадувалося в контексті роботи в органах державної влади, а також у зв’язку з низкою публічних історій та претензій щодо доброчесності в минулі роки.

Саме тому будь-які кадрові рішення, до яких можуть бути дотичні люди з подібним бекграундом, потребують максимальної прозорості та публічного пояснення.

Інакше будь-яка поява навколо стратегічних активів людей із суперечливою репутацією автоматично породжує версії про неформальний вплив на ухвалення рішень, навіть якщо реальних доказів такого впливу немає.

Приватизація чи контроль

Найбільш принципове питання в цій історії полягає навіть не в кандидатах і не в окремих посадовцях.

Питання в іншому: навіщо сьогодні державі потрібен “Індар”?

Якщо метою є розвиток підприємства, залучення інвестицій та підготовка до майбутньої приватизації, тоді ключовими темами повинні бути стратегія розвитку, фінансові показники, інвестиційна привабливість та конкурентоспроможність.

Якщо ж головною темою стає зміна наглядових рад, керівників та органів управління, виникає ризик, що кадрові процеси починають домінувати над економічними цілями.

У такій ситуації виникає закономірне враження, що першочерговим завданням стає не підвищення ефективності підприємства, а формування більш комфортної для нового керівництва системи контролю над активом.

І саме це сьогодні виглядає найбільш тривожним сигналом.

Тому що контроль над підприємством сам по собі не створює нових робочих місць, не залучає інвесторів і не збільшує надходження до бюджету. Натомість він відкриває можливість визначати, хто саме ухвалюватиме ключові рішення в майбутньому.

Чому ця історія виходить далеко за межі “Індару”

Насправді історія навколо “Індару” вже давно перестала бути історією одного підприємства. Сьогодні це тест на те, якою буде нова модель управління державними активами в Україні.

Чи нарешті побачимо ми відкриті конкурси, професійний відбір і зрозумілі критерії призначень?

Або ж держава знову повернеться до практики, коли кадрові рішення ухвалюються вузьким колом людей, а пояснення з’являються вже після того, як рішення прийняті?

Поки що події навколо “Індару” залишають простір для обох версій. Але проблема полягає в тому, що для стратегічних активів сам факт існування таких сумнівів уже є негативним сигналом.

Тому сьогодні суспільство очікує не чергових кадрових рішень, а зрозумілих відповідей. Бо чим довше їх немає, тим сильніше складається враження, що боротьба точиться не за розвиток підприємства, а за право визначати його майбутнє.

А це вже питання не лише одного фармацевтичного заводу. Це питання довіри до всієї системи управління державними активами. І ті відповіді, які складаються з наявних фактів – зовсім не радують пересічного українця…

Історія навколо «Індару» не є ізольованим випадком. Вона лише доповнює ширшу картину кадрових процесів, які сьогодні відбуваються у Фонді державного майна України. Раніше Brief News уже детально аналізував ці тенденції у матеріалі «Кадрова революція у ФДМУ». Якщо вас цікавить, як зміни в керівництві Фонду впливають на управління державними активами, рекомендуємо ознайомитися з попереднім розслідуванням.

редакція Brief news